Російська філософська думка.

Філософська думка в Росії має два генетичних витоки: давньоруський, розвиток якого припадає на XI—XVIІ ст., та західноєвропейський. Умоглядні знання Давньої Русі найкраще всього характеризуються (користуючись лексикою самих русичів) терміном «книжність», що означає обізнаність у тонкощах релігійно-богословських текстів,  слухняне слідування догматичним і практичним вказівкам Священного письма. За умов духовного панування «книжності» про будь-які теоретичні вчення, відмічені вільною  філософською рефлексією, не може бути й мови; їх місце в суспільстві посідають  різноманітні повчання, притчі, моління, повчальні слова-звертання, наприклад «Повчання Володимира Мономаха», «Притча про людську душу» Кирила Туровського, «Моління Даниїла Заточника», «Слово про закон і Благодать» Ілларіона. З тією ж метою морально-релігійного виховання створювалися патерики — збірники життєписів і духовних подвигів православних святих  (спершу «Сінайський» потім  «Києво-Печерський»).  Природничі  знання також  регламентуються біблійними легендами: як давньоруський підручник з природознавства використовується «Шестоднев», який розповідає про дні творення (по суті  переклад  «Шестодня» візан-тійського богослова Василя Великого). Усі спроби надати мисленню раціоналістично-світську спрямованість засуджуються і кваліфікуються як бісовський вплив «триклятих елінів».

Паростки світської вченості, що йдуть із заходу (України, Білорусії, Литви), приймаються з недовір'ям. Вихованці Київської академії Сімеон Полоцький (1629—1680), Стефан Яворський і Феофан Прокоповнч (XVIІ — початок XVIII  ст.)  свою духовну діяльність цілком присвячують ствердженню православної догматики і державного абсолютизму. Про це свідчать назви таких робіт як «Жезл Правління» Полоцького, «Камінь віри» Яворського, «Духовний Регламент» Прокоповича.

Філософія XVIII ст. в Росії виходила на нові рубежі, схилялася до теоретичного самовизначення. Думка   звільнялася від офіційного релігійного культу  і  державної  ідеології, ставала частково самостійною, частково орієнтувалася  на  західні мислительні зразки і традиції,  роблячи   перші   кроки на шляху автономного філософствування. Теоретична свідомість чітко диференціюється на дві дослідницькі галузі: природничу і філософсько-гуманістичну. Перша всебічно втілилася у науковій

діяльності М. В. Ломоносова (1711 — 1765).

Філософські ідеї Ломоносова пов’язані з його природничо-науковими поглядами. Ломоносов писав, що матерія є те, з чого складається тіло і від чого залежить його сутність. Позиція Ломоносова була близь­кою до механічного матеріалізму. За часів Ломоносова широке розповсюдження набула ідея першопоштовху, твердження про те, що матерія ство­рюється богом і приводиться ним в стан руху, після цього бог не втру­чається у природний хід подій і природа розвивається за своїми зако­нами. Така позиція називається деїзмом. Ломоносов намагався відійти від цієї точки зору, однак здійснити це йому не вдалося. Ломоносов називає бога "архітектором світу". Матеріалістичний характер поглядів Ломоносова виявився в галузі природознавства, зокрема у відкритому ним законі збереження речовини і руху та в інших його природничо-нау­кових концепціях.

- 1 -

XIX ст. в розвитку російської філософської думки ознаменувалося подальшими її якісними змінами. В.Г.Белінський, О.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, О.М.Добролюбов, В.С.Соловйов, М.О.Бердяєв, О.М.Леонтьєв – ось далеко не повний перелік імен мислителів, які зробили значний внесок у розвиток російської духовної культури.

Одним із видатних російських філософів другої половини XIX ст. був В.Соловйов (1853-1900). Він виступив як творець "філософії все­єдності", яка      вплинула на формування релігійно-філософських поглядів Бердяєва. Божественна сутність, за Соловйовим,  становить об’єктивну реальність. Сутність світу Соловйов бачить не в його матеріальності, а в його божественності. Розглядаючи взаємовідношення філософії, релігії й науки в гносеологічному аспекті,  він запевняє, що остаточна істина пізнається не філософією і наукою, а релігією. З допомогою релігійних принципів своєї філософії Соловйов прагне розглядати явища суспільного життя. Христу Соловйов відводить місце основоположника "боголюдської історії". Таким чином,  історія людства починається з дня народження Христа й закінчується встановленням "царства божого" на землі. Він вважає, що для того, щоб досягти іс­тинного життя, люди повинні  перейти від природного стану до духовно­го. Це можливо лише шляхом опанування християнським віровченням. Християнська релігія, на думку Соловйова,  повинна об^’єднати увесь світ у "боголюдство",  визначити весь хід його розвитку. Але релігія не в такому вигляді,  в якому вона існує,  а раціоналізована з допомо­гою ідеалістичної філософії.

Необхідно, на його думку, об’єднати східну і західну церкви, Соловйов стверджує, що ідеальним державним устроєм є єдність "вселенської" церкви і всесвітньої монархії. Прообразом такої єдності мін вважав Ватікан,  а прообразом всесвітньої монархії – російське самодержавство.

Завдання релігії полягає в тому, щоб об’єднати весь світ в одне живе тіло, у вдосконалений організм боголюдства,  первинні клітинки якого - окремі  люди.

Соловйов вважає, що покликання християнських народів полягає утвердженні на землі  "правди божої". Вирішальну роль тут повинен грати дух народу. Утверджуючи найвищу моральну силу, він повинен бути готовий до подвигу національного самозречення. Концепція духу народу, запозичена Соловйовим із філософської думки Заходу, зазнала певної трансформації. Будучи пристосованою до його вчення, вона набула поширення у вигляді  вчення про дух Росії. Активним її прибічником в суспільно-політичній думці Росії був М.Бердяєв (1874-1948).

Стверджуючи особливий дух Росії, Бердяєв зазначає, що наслідком, цього є її самобутність, те, що Росія не схожа на жодну країну світу. І причина цієї самобутності, яка трактується Бердяєвим як протилежність решті всього світу, ніби полягає в специфіці російського духу. На думку Бердяєва,  світ був створений на Сході, а його цивілізація – на Заході. Захід – це не: початок, не кінець людської культури, а се­редина історичного шляху людства. Відповідаючи на питання про належ­ність Росії,  він доходить висновку що Росія не належить ні Сходові, ні Заходові. Росія, мовляв, це Сходо-Захід.  І в цьому, на думку Бердяєва, криються специфічні особливості  її історичного розвитку.

- 2 -