Філософія в Україні в 20-х – 90-х рр. ХХ ст.

Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму. Передусім була «переосмислена» історична філософська спадщина кінця XIX—початку XX ст. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія розділилася на «наукову» (марксистську) і «ненаукову» (буржуазну).

Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Т. Шевченка І. Франка, Лесі Українки. З незначними обмовками їх перенесли до «табору матеріалістів». Одночасно проводиться робота стосовно виявлення «ворожих елементів» у лавах інтелігенції. Близько 200 її представників депортували за кордон, а до переважної більшості застосовується ідеологічний, політичний та адміністративний тиск і репресії.

На основі колишніх університетів створюються інститути народної освіти, які через деякий час знову перетворюються в університети, але вже марксистські.

При зарахуванні у середні та вищі навчальні заклади визначальним був не рівень інтелектуальної підготовки абітурієнтів, а їх соціальне походження. У самих закладах вводиться інститут політкомісарів для постійного політичного нагляду за студентами і викладачами.

У 20-ті роки ведеться боротьба за владу у вищих політичних колах. Для політичного і фізичного знищення своїх суперників Й. Сталін проголошує тезу: в процесі становлення соціалістичних відносин внутрішня класова боротьба загострюється. У філософії це спричинило до появи догматизму. Соціально-класовий підхід стає визначальним принципом пізнання та оцінки суспільних явищ. Абсолютизуються об'єктивні закони розвитку природи і суспільства, все суб'єктивне оголошується ідеалізмом і розглядається як вороже соціалістичному суспільствові.

Передова інтелігенція того часу не змирилася з однобокими поглядами на філософські проблеми розвитку природи і суспільства. У Харкові виходить журнал «Мысль», де об'єктивно розглядається питання здійснення жовтневого перевороту, його катастрофічні наслідки в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах.

Важливим осередком розвитку філософської думки у 20-30-х роках стала Західна Україна. В цей час тут розгорнулася філософська дискусія з проблем соціальної філософії. У відповідь з критикою філософсько-світоглядних засад комунізму виступили М. Іванейко (М. Шлемкевич), О. Ольжич (О. Кандиба), О. Бабій, М. Гоца, Ю. Липа, Д, Скитський, В. Шаян та ін. На цей час припадає пік творчості Д. Донцова (1883—1973 рр.) котрий у Львові (1926 р.) видав основну свою працю «Націоналізм».

Світоглядні переконання Д. Донцова засновувалися на філософських ідеях А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона у поєднанні з засвоєнням ідеалів Т. Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки. Розв'язання основної ідеї, над якою він працював все життя,— проблеми здобуття Україною своєї державності — він вбачав у відмові національної інтелігенції від захоплення раціоналістичними традиціями світової філософської спадщини, формуванні в Україні національної еліти, перейнятої "духом нашої давнини" волею до життя, влади та експансії. Лише сформована еліта «каста ліпших людей», за переконанням Д. Донцова, спроможна об'єднати націю, вселити у неї культ власної державності, вивести Україну з більшовицького рабства. У працях він детально розглядає ті риси, якими повинна володіти еліта нації: проникнення духом нації, шляхетність, віра у своє покликання, мудрість, войовничість у досягненні мети, героїзм, жертовність і, зрештою, фанатизм. Філософія влади Д. Донцова передбачає поділ суспільства на правлячу еліту провідників, яка живе великими державотворчими задумами, і на несвідому й темну юрбу, здатну слухати своїх провідників і йти за ними. Крайнощі світоглядно-філософської теорії Д. Донцова не визнаються сучасним демократичним націоналізмом.

У Західній Україні в 20-х роках продовжував творити В'ячеслав Липинський (1882—1931 рр.). Він пише праці «Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква», «Хам і Яфет», де викладає свою філософію історії. Зміст історичного процесу вчений вбачає у боротьбі позитивних сил з силами деструктивними. Крім цього, історіософська концепція В. Липннського грунтується на такому тлумаченні суспільного життя, в якому діють вище і нижче, пануюче і підлегле, випадкове і необхідне. Найважливішим державотворчим чинником, на думку В. Липинського, є аристократія, яка, використовуючи свою освіченість, знання, здатна організувати суспільне життя. Ідеалом державного устрою України Б. Липинський вважав монархію.

Своєрідним філософським сприйняттям світу відзначалася наукова та художня творчіть Олега Ольжича (Кандиби). Це сприйняття у нього йшло через осмислення рідної природи: «Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людське — мужнє і велике». Поняття «мужнього серця» людини він підносив до найвищих ідеалів служіння нації і з такого погляду визначав громадську значущість особистості.

Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософських кадрів. У Київському державному університеті 1944 р. відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектичного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об'єктивного, творчого дослідження філософських проблем була смерть 1953 р. Й. Сталіна. Критика культу особи якоюсь мірою стала критикою догматичних методів дослідження у філософії. Змінюється об'єкт дослідження. Актуальними стоять проблеми світогляду людини, її пізнавальної можливості та ціннісні орієнтири.

Соціально-політична ситуація 60-х років створила сприяли умови для дослідження історії української філософії. Філософська спадщина українських мислителів до цього часу розглядалась лише у контексті філософії всіх слов'янських народів. Особливості історії української філософії замовчувались, всіляко перекручувались, підганялися під загальновідомі ідеологічні штампи.

Певним поштовхом до активізації досліджень даної теми стає вихід у світ книги "Нарис історії філософії на Україні"(1966 р.). Майже відразу видається книга "Розвиток філософії в українській РСР" (1968р.). Вихід цих видань спонукає українських філософів до детальнішого дослідження окремих періодів розвитку української філософії та поглядів найбільш відомих її мислителів, зокрема творчості Г. Сковороди.

Наприкінці 80-х років, коли було зняте протиставлення матеріалізму та ідеалізму, з'являються публікації, в яких по-новому осмислюється буття світу і суспільства. Так, одна із сучасних філософських точок зору на проблему виникнення світу грунтується на концепції релятивного холізму (цілісності буття). Згідно з цим поглядом, світ не складається з нескінченної кількості множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну субстанцію. Останні виступають як взаємозв'язані і взаємодоповнюючі компоненти цілісного світу. Виникнення речовини потенційно можливе у будь-якій точці простору і в будь-який час. Перехід від потенційно-можливого до реального проходить стрибкоподібно. Стрибкоподібність переходу поки що залишається незбагненною для науки.

Найбільш відомі дослідники філософських проблем природознавства— В. Кузнєцов, В. Лук'янець, К. Депенчук, П. Дишле-вий, О. Кедровський, В. Найдиш, В. Свінціцький та ін.

З 90-х років — після проголошення незалежності України – відкривається нова доба у розвитку української філософської думки. Логічно, що однією з актуальних тем стає досліджений місця і ролі національної ідеї в українській духовній культурі Українські вчені вбачають її зародження у глибокій давнині, а розвиток пов'язують з традиціями та обрядами, з ментальністю, пам'яттю, мовою, культурою українського народу. Розробка української національної ідеї спонукає дослідників по-новому переосмислити історію виникнення формування української філософської думки, сучасні тенденції її розвитку.