Дохристиянські вірування східних слов’ян. Розвиток християнства в Україні.

З утвердженням світових релігій постало протистояння, а частіше заперечення та заборона племенных культів і ранніх національних релігій. У Центральній Європі, зокрема в Україні, релігія аборигенів-українців у Візантії мала визначення "язичництво" або "поганство" (від лат. poganus — язич­ник, чужий). Щоправда, зараз цей термін "поганство" часто ви­користовують не в тому значенні, яке він мав спочатку. У богословській літературі i, зокрема, як історичний та літературний цей термін визначає дохристиянську i нехристиянську релігію, при вужчому трактуванні — політеїстичну релігію. Усе, що пов'язане з язичництвом, точніше можна визначити поняттями "політеїзм", "анімізм", "фетишизм", "шаманство".

Утворюються ок­ремі релігійні культи певних богів, які усвідомлюються як автономні й одноосібні. Особливу роль в цьому своєрідному єдинобожжі відігравали Перун, Велес та Род.

Культ Перуна у наших предків пов'язується більшістю дослідників з князем та його дружиною. Саме цей політично-активний прошарок, більше, ніж інші, знайо­мий з життям та світоглядом народів причорноморських та балканських імперських провінцій, намагався ототож­нити свого «громовержця» з Зевсом-Юпітером, а потім і з християнським Богом. Прокопій Кесарійський засвідчує, що за уявленнями антів, «один тільки Бог, творець бли­скавиць, є володарем над усіма, і йому приносять в офіру биків та виконують інші священні обряди». Як бачимо, по­стать Перуна, в контексті вищезгаданих процесів христи­янізації, починає набувати певного монотеїстичного забарвлення.

Моноетністичних рис набуває і постать Велеса, боже­ства «середнього прошарку» давньослов'янського суспільства. Його таємничий зміст усвідомлювався і ото­тожнювався певною частиною суспільства, що вважала його провідним, з містичною сутністю першотворця, Вша­нування Роду, що мав також монотеістично-політеістичне тлумачення, відтворювало природне життя на землі і по­тойбічне життя душі після смерті. Воно співпадало, насам­перед, з світоглядом найширших верств населення — селянством. Род втілював у собі елементи першореальності, ідея якої почала вироблятися в слов'янській міфологічній концепції Всесвіту і яскравим втіленням якої є відомий Збруцький ідол. Таким чином, релігійно-культові уявлення слов'ян цього періоду були досить роз­винутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до монотеїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

Історична генеза християнства знайшла відображення в досить численних письмових джерелах цього періоду. їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем ви­никнення на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та руські. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді списків (тобто копій з первин­них текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко в оригіналах.

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: «Сло­во про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Послан­ня до смоленського пресвітера Фоми» наступного митрополита-русича Клімента Смолятича, «Послання до братії» Луки Жидяти, «Пам'ять і похвалу Володимирові» Якова Мніха, «Ізборник 1076 року» Івана, «Повість времінних літ» і «Житіє Феодосія Печерського» Нестора, проповіді Кирила Туровського, «Моління» Данила Заточ­ника, «Києво-Печерський патерик» та інші. Автори цих творів — вихідці з середовища духовенства, найосвіченішої частини києво-руського суспільства, — нама­галися пропагувати християнство не як знання істини, а як «життя в істині», тобто такий спосіб світобачення, який у дослідницькій літературі здобув назву «софійно-гуманістичний» і грунтувався на солідній платонівсько-візантійській філософській традиції.

Іноземні джерела, щодо християнства у Київській Русі, представлені  житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського та ін.). З цього регіону на початку нашої ери починає розпов­сюджувати християнство до Східної Європи апостол Андрій Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком, найближче розташованим і транспортно пов'язаним з північнопонтійськими земля­ми. Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у «Повісті времінних літ», про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійних мандрівок в середині першого століття. Він бла­гословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле хри­стиянське майбутнє. Цей переказ засвідчує одночасний початок візантійського і київського християнства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хреста. Український народ віками зберігав «Андрієву легенду», яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р.

Іншим легендарно-відомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент IV. Як опозиціонера до офіційної римської релігії його бу­ло заслано наприкінці І ст. н. е. до каменоломні Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропа­ганду християнського віровчення. Після того, як з якорем на шиї Климента кинули в море, хвилі прибили тіло небіжчика до берега, а його учні поховали останки на од­ному з острівців. Сталося так, що папа Климент, кількасот літ після своєї трагічної кончини, став символом єдності для християнського Сходу і Заходу. Як відомо, у 861 p., мандруючи з церковно-політичною місією і пропагуючи слов'янський переклад Біблії, в Херсонесі зупиняються відомі слов'янські проповідники вчення Христа Костянтин (Кирило) та Мефодій. Розшукавши поховання Климента, вони допомагають місцевому духовенству «обретінню» мо­щей і закладають церкву присвячену Св. Климентові.

Утвердження християнства в Україні — дуже склад­ний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства держав­ною релігією Київської Русі, створення митрополії і, на­решті, його занепаду в середині XIII ст.